Історичні навички населення Галицької Гуцульщини

Дослідження географії народних художніх промислів на Гуцульщині є особливо актуальним, адже відновлення традиційних для гірського населення домашнього ремесла та народного промислу вирішить низку соціальних, екологічних, економічних та духовних проблем. Очевидно, що програма відродження та організація народних художніх промислів потребує глибокого аналізу всіх аспектів індивідуального виробництва (умов праці, наявність сировини, форми збуту), які залежать від географії ремісничих осередків та мистецьких традицій кожного села.

На розвиток комплексу народних художніх промислів (НХП) краю впливають історичні навики населення. Саме вони у поєднанні із використанням наявної сировинної бази сприяють розвитку виробництва і визначають його спеціалізацію та місцеві особливості. З давніх часів гуцули використовували продукцію рослинництва та тваринництва не лише для виготовлення художніх виробів, а й для господарсько-побутових потреб. Тваринництво в минулому займало одне із найважливіших місць у господарській діяльності гуцулів. Відгінне вівчарство було основним засобом існування гуцулів і впливало на спосіб життя, культуру і побут. Особливо високо цінували овець, від яких отримували молочні продукти, вовну і хутро. Уже податкові списки 1515 р. містять відомості про велику на той час кількість овець, що була у селян Галицької Гуцульщини.

В XVI ст. на території Галицької Гуцульщини переважали натуральні податки тваринами, овечими молочними продук­тами і вовняними виробамиє. Це свід­чить про те, що вівчарство відігравало провідну роль у господарстві горян [3, с. 18], а отже, основною сиро­виною для ткацтва (особливо у висо­когірних селах) була овеча вовна.

Гірські пасовища – полонини сприяли розвитку відгінного сезонного тваринництва, а з кінця XIX ст. – ведення лугового.  На полонини худобу виганяли наприкінці травня – початок червня. Під час цього свята, крім народних гулянь, була ярмарка, на якій можна було купити господарські вироби місцевих майстрів із дерева, металу, шкіри та одяг, тощо .

На великих полонинах працював «боднар», який виготовляв дерев’яні господарські вироби, посуд для зберігання виробленої продукції (бринзи, сиру, молока та ін.) для своєї та сусідніх менших полонин. Вироблені продукти складали у дерев’яні бочки (бербениці, згарчики та ін.), рідше – у козлячі мішки – «бурдюки». 

Окрім традиційної бринзи, пастухи за допомою форм виготовляли з сиру обрядові калачики й різноманітні фігурки корів, коників, овець, зайців, оленів та інших тварин. Форми були дерев’яними або металевими, їх замовляли у боднарів та майстрів по металу. З коров’ячого молока вручну виробляли масло за допомогою дерев’яної посудини – «колотівки») [6, с. 20].

У побуті пастухи використовували дерев’яний посуд: «круг» – на якому подавали кулешу, сільничку, «рахву» для зберігання масла, дерев'яні (ли­пові, яворові, букові) ложки, глибокі миски «дерев'янки».

Пастухи одягали сорочки і штани з домотканого полотна, які спеціально виварювали в овечому маслі та додавали смерекової смоли (живиці). Такий одяг був пристосований до кліматичних та побутових умов високогір’я. У святкові дні одягали вовняні штани з домотканого сукна, поверх вишитої сорочки кептар, у дощову погоду – сардак або байбарак. На голову – фетровий капелюх. Підперізувалися широким шкіряним ременем – «чересом», у кишенях якого носили ніж, люльку, тютюн, кресало та кремінь. Взуттям слугували шкіряні постоли. У руках мали топірець чи палицю. Складові одягу та доповнення до нього пастухи замовляли у майстрів або купляли на ярмарках у Косові (рис. 1), Кутах, Яблунові, Делятині та Коломиї (рис. 2).

 Рис. 1. Ярмарок у Косові. Листівка з архіву Фрацішека-Аджея Магди, професора Вроцлавського університету, Польша.

 Рис. 1. Валерян Крицінський. Ярмарок у Коломиї. Листівка з архіву Фрацішека-Аджея Магди, професора Вроцлавського університету, Польша.

З кінця XIX – початку XX ст. гірське насе­лення для забезпечення свого життє­вого мінімуму поєднувало працю в своєму господарстві з домаш­німи промислами та дрібним ремес­лом. Тільки в Косівському повіті в 30-х роках XX ст. у різних ділян­ках домашнього промислу було зайня­то 2878 чол. [4, с. 25]. В. Шухевич писав, що в жодному іншому закутку домашні промисли не відігравали такої важливої ролі, як на Гуцульщині [5, с. 241]. У колі господарських занять кож­ної гуцульської родини здавна важли­ве місце займала домашня переробка рослинної і тваринної сировини. Свід­ченням поширення традиційних мето­дів обробки льону, конопель та вовни на Гуцульщині ще у першій половині І тис. н. е. є численні знахід­ки прядильно-ткацького знаряддя [2, с. 60].

Вовну використовували для виго­товлення різних видів тканин: одягових, інтер'єрних і господарського при­значення. Обробка вовни на Гуцульщині протягом довгого часу проводи­лась вручну, із застосуванням знарядь і засобів обробки.

Обробка шкіри і виготовлення з неї ужиткових виробів належали до по­ширених занять. На Гуцульщині цьому сприяли значна сировинна база і на­явність традицій у даній галузі вироб­ництва. З джерел відомо, що у XVII– XVIII ст. місцеве населення широко користувалось такими виробами гу­цульських майстрів, як пояси-череси, тобівки, ремені для порохівниць і сі­дел, різноманітними шкіряними футля­рами для мисливських ножів, гаман­цями тощо.

На початку XIX ст. функціонують відомі цент­ри, в яких шкіряні промисли розвива­лись досить масштабно. Так у 1812 р. налічувалось 30 майстерень, у яких працювало 70 майстрів.

Дублення та фарбування овечих шкір у гуцульському кушнірстві набу­ло поширення лише у XІX ст. Спочатку воно застосовувалось у більших май­стернях сіл Кути, Яблунів, і лише у 30-50-х роках почало розвиватися у селах.

Кушнір­ство  як промисел, який включав вичин­ку шкіри з хутром і пошиття з неї ко­жухів, кептарів, шапок тощо, також був поширений у Косівському повіті у 80-х роках XIX ст., де налічувалось 107 кушнірів [9, с. 51]. У східній частині до найбіль­ших осередків наприкінці XIX – почат­ку XX ст. належали міста Косів і Кути. У кожному з них працювало понад 50 майстрів. У цей час за розвитком кушнірства виділяються також села  Пістинь, Нижній Березів, Баня-Березів, Верх­ній Березів. У західній Гуцульщині най­більше кушнірів було у містах Делятин, Яремча, Ворохта.

В минулому столітті й на початку ХХ  гуцульські кушніри працювали у промислі не тільки вдома, але й шукали заробіток по всій околиці. У більшості випадків кожен кожухар мав «свою» визначену територію, де його роботу вже знали. Працюючи у віддалених селах (ши­ючи чи латаючи кожухи), вони сприяли пожвавленню, а то й зародженню цього промислу.

З початком XX ст., а особливо в 20–30-х роках, типовим явищем стає надмірна кіль­кість дрібних одноосібних майстерень. Тільки в Косівському повіті 1937 р. налічувалося близько 200 кушнірських майстерень [9, с. 21-22]. Навіть міські ремісники, що мали промислове посвідчення, нерідко змушені були працювати у багатших майстрів (Ворохта, Кути, Косів). У наслідок лихвар­ства наприкінці XIX – початку XX ст. майже 80 кушнірів із Косова та навко­лишніх сіл, остаточно розорившись, змушені були емігрувати за кордон [1].

З метою розширення промислу крайовий відділ, Львівська реміснича палата здійснюють низку заходів, спря­мованих на відновлення промислу. Зо­крема, у 20–30-х роках організовую­ться спочатку по містах, а згодом і по селах кушнірські курси. На Гуцульщині такі курси діяли в м. Яремча, селах Микуличин, Нижній Березів [1].

Шевство в українських Карпатах розвивалось переважно в містечках. Це пояснювалось тим, що продукція шевців (чоботи, черевики) знаходила попит у міщан, тоді як ти­пове взуття для селян (постоли) виготов­ляли у кожній сільській сім'ї.

У XIX ст. більшою кількістю шевців виділяються Кути, Косів, Космач, Делятин. У 80-х роках у Кутах зареєстровано до 100 шевців, у Косові – 55, Космачі – близько 30 [9, с. 21-22.]. Майже до половини XX ст. місцеві шевці забезпечували кустарним взут­тям основну частину населення.

Відповідно до характеру збуту про­дукції шевці ділились на тих, що ши­ли на замовлення або тільки на ярма­рок. Відомими ярмарковими шевцями були шевці з Кут, які вивозили свої вироби в Косів, Коломию, Городенку, Заболотів [9, с.  21-22.].

Наприкінці XIX – початку XX ст. зменшується попит на сировину кустарного вироб­ництва. Міські жителі дедалі частіше замовляють взуття із сировини про­мислового виробництва. В кінці XIX ст. у Верховинському, Косівському, Надвірнянському райо­нах побутували чорні чоботи.  Жіночі чоботи були жовтими, червоними, в XX ст. – най­частіше чорними.

Лимарство на Гуцульщині розвива­лось у незначних розмірах. У кінці XIX ст. зареєстровано чотири лимарі у Кутах і три – у Надвірнянському повіті. На початку XX ст. відомі лимарі у Делятині, Кутах, Космачі, Татарові [1]. Сільські майстри займались найчастіше ремонтом старої упряжі. Добру  упряж купували гуцули в Коломиї, де лимар­ство розвивалось у більших розмірах.

Обробка металу на Гуцульщині відома здавна. Центри були в містечках Косові, Верховині, Ворохті та селах – Річці, Космачі, Красноїллі [4].

У кінці XIX ст. на Гуцульщині розвивалось каменярство у селах Верхній Ясенів, Криворівня, Брустурів, Тюдів, Косів  [8, с. 35].

Лозоплетіння на Гуцульщині було розвинуто у селах Кути, Тюдів. Плели кошики різних форм і розмірів для транспортування та збе­рігання продуктів, овочів та фруктів. Як домаш­ній промисел лозоплетіння продовжує розвиватися у наш час у  Кутах, Тюдові.

Кравецтво побутувало як домашнє заняття й промисел. У формі остан­нього розвивалось переважно в міс­течках (Косів, Верховина, Яремча, Ворохта) та у більших селах. Для пошиття одягу використовували доморобні тканини: льняне, конопляне полотно, вовняні тканини – сукно та привізну сировину.

Бондарство, як вид допоміжних за­нять, найбільшого розквіту зазнало в XIX ст. У цей час велику потребу у бондарних ви­робах мали численні ґуральні, підпри­ємства з виготовленню поташу, смоли, солі, а пізніше – нафти й нафтопро­дуктів [7]. Ремісничі майстерні з виробництв бондарних виробів не були великими: у Криворівні на 15 підприємствах пра­цювало 20 робітників; у Річці на 37 підприємствах – 41, Жаб'єму на 15 підприємствах – 16 робітників [1]. Попит на бондарні вироби привів до виникнення значних за величиною осередків цього виду промислів на Гуцульщині. Ними стають такі населені пункти: Гринява, Брустурів, Ясенів, Криворівня, Великий Рожин, Річка, Жаб'є.

Ложки робили для до­машнього вжитку і на продаж майже в кожному селі, а такі населені пунк­ти, як Яворів, Брустурів, Прокурава – спеціалізувалися на ложкарстві. Так, тільки в Прокураві працювало в 20-х роках XX ст. 94 ложкарі, а в Косівському повіті – 80 ложкарів. Починаючи від 30-х років XX ст., з по­явою металевих ложок виробництво дерев'яних поступово змінює призна­чення. Вони втрачають свою утилітар­ну функцію і набувають суто декора­тивну.

Отже, на початку XX ст. допоміжні види господарських занять населення краю  набирають нових форм, ви­дозмінюються. Одні з них зникають зовсім, проте народжуються нові. Пев­ні види допоміжних занять, як, напри­клад, бондарство, поступово переро­стає у кустарне виробництво. Роз­виток товарних відносин і розширення ринку збуту стимулювали і розвиток товарного виробництва, що вело до фахової спеціалізації, виникнення ремісничих підприємств. А це, в свою чергу, привело до виник­нення значних осередків різноманіт­них промислів на території Галицької Гуцульщини.

 Архів ЛВ ІМФЕ, ф. 1, on. 2, од. зб. 243, арк. 5, 27, 38, 43, 44, 48, 54, 60; од. зб. 244, арк. 42. 2. Вакуленко Л. В. Пам'ятки підгір'я Українських Карпат першої половини І тис. н.е. /Л. В. Вакуленко – К.: Наук. думка, 1977. – 142 с. 3. Мандибура М. Д. Полонинське гос­подарство Гуцульщини другої половини XIX – 30 років XX ст. /М. Д. Мандибура. — К.: Наукова думка, 1978. – 191 с. 4. Суха Л. М. Художні металеві вироби українців Східних Карпат /Л. М. Суха. – К., 1959. – 104 с. 5. Шухевич В. О. Гуцульщина /В. О. Шухевич. – Верховина: Журнал «Гуцульщина», 1997. – 350 с. 6. Harasymczuk R. Etnografia polonin huculskich /R. Harasymczuk, W. Tabor // Lud. – T. XXXV – Lwów: Druk. L. Wiśniewskiego, 1938. – 88 s. 7. Rocznik statystyki przemyslu і handlu krajowego. Przemysl drzewny. – Lwow, 1888, z. 10. – s. 12, 18. 8. Rocznik statystyki przemyslu i handlu krajowego. – Lwow, 1886, z. 1-2. – s. 35. 9. Rocznik statystyki przemystu i handlu krajowego,. – Lwow, z. 1, 1889. – s. 21-22.