Ліжникарство – одна з важливих підгалузей народного ткацтва. Ліжник – тканий виріб з грубої вовни, об'ємною поверхнею і довгим пухнастим двостороннім ворсом, призначений для накривання ліжка.
Вперше про виробництво ліжників на Гуцульщині згадується у 1515 р. (село Делятин), про що свідчать архівні матеріали початку XVI ст. У XVII ст. вівчарі села Кути Косівського району платили ліжниками данину.
Основний період розвитку ліжникарства на території краю припадає на кінець ХІХ – поч. ХХ століття. Ліжники місцеві ткачі виробляли не тільки для власних потреб, але й у приватних майстернях м. Косова.
Пізніше кустарне надомне виробництво ліжників поширюється на гірські села – Яворів, Соколівку, Устєріки, Гриняву, Голови, Снідавку, Річку та інші.
Сировиною для ліжників була натуральна вовна природного забарвлення. Велика кількість овець у багатих господарів давала можливість використовувати для ткання ліжників високоякісну вовну. Бідніші родини використовували вовну гірших сортів або відходи кушнірства.
За останні десятиліття майстри розробляють ліжникові накидки на м'які крісла. За характером та призначенням вони споріднені з ліжниками. Комплекти таких ліжникових виробів масово виготовляються у наш час на Гуцульщині, мають великий попит у мешканців сусідніх і віддалених регіонів України та за кордоном.
Ліжникарство – самобутня галузь народного ткацтва, яка на сьогоднішній день набула особливого розквіту.
Основне виробництво ліжників та виробів із вовни сконцентровано у 7 великих центрах (Яворівському, Косівському, Білоберезівському, Брустурівському, Космацькому, Криворівнянському, Річківському); у 8 середніх (Шепітському, Городянському, Снідавському, Соколівському, Буковецькому, Верхньоясенівському, Головівському, Яблуницькому); в 11 малих та 6 пунктах. Зайнято у ліжникарстві 295 майстрів.